(Проєкт “Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність”)
Про це йдеться у всеукраїнському опитуванні громадської думки, проведеному на замовлення ГО «Детектор медіа» фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно із соціологічною службою Центру Разумкова (опитування проводилось з 14 по 19 серпня 2020 року в усіх регіонах України за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей. Опитано 2022 респондентів віком від 18 років методом інтерв’ю «обличчям до обличчя»).
Ми підготували для вас огляд найцікавіших результатів дослідження, а повна версія звіту доступна за посиланням.
- Телебачення залишається найбільш популярним джерелом інформації, на друге місце вийшли соціальні мережі, витіснивши з нього на третє місце українські інтернет-ЗМІ. Месенджери залишаються джерелом інформації для кожного дев’ятого українця
- У п’ятірку найпопулярніших телеканалів України, як і минулого року, входять «1+1», «Україна», «ICTV», «СТБ» та «Інтер». Розподіл довіри до телеканалів за макрорегіонами показує, що респонденти із західних та центральних областей частіше довіряють «1+1», «ICTV», «Прямому каналу», «Еспресо ТВ» та «24 каналу». Респонденти південних регіонів частіше віддавали перевагу «Україні», у південних та східних – «Інтеру», у східних – «112.Україна», «NewsOne».
- Найпопулярнішою соціальною мережею українців лишається Facebook, ним для отримання інформації про ситуацію в Україні та світі користуються 58% респондентів. На другому місці Instagram – його обрав кожен четвертий респондент (25%).
- З моменту попереднього дослідження громадяни стали менше терпимими до ЗМІ, які відстоюють сумнівні погляди чи такі, що можуть викликати осуд чи нерозуміння більшості. Наприклад, 82,4% респондентів припинять користуватися ЗМІ, якщо вони будуть просувати ксенофобські заяви, ворожнечу до людей іншої раси чи іноземців взагалі.
Вміння перевіряти інформацію, розуміння того, як працюють медіа – одні з основних компетентностей, які розвиває проєкт «Вивчай та розрізняй». Тож давайте поглянемо на те, як респонденти оцінили свій рівень медіа- та інформаційної грамотності.
Переважній більшості громадян не важливо, хто володіє ЗМІ, якими вони користуються. Цікавими є і демографічні показники: найменше цікавляться особою власника респонденти віком 18-29 років та старше 60 років, а в географічному розрізі їх найбільше в центральних областях України.
Думку про свій власний обов’язок боротися з фейками поділяє лише 21% опитаних. Більшість громадян (46%) вважають власників і менеджмент ЗМІ та державу однаково зобов’язаними боротися з поширенням дезінформації та вигадок.
Найпоширенішим способом перевірки сумнівної інформації є пошук повідомлень у інших джерелах. Зовсім невелика частка громадян – 8% шукає більше про власника ЗМІ чи автора сумнівною інформації. Чверть опитаних взагалі не знають, що робити в таких випадках.
«Це не пропаганда»
Як ми побачили з опитування вище, багато громадян не вважають боротьбу із фейками задачею кожного. Проте зараз дезінформація та пропаганда набувають таких витончених та гібридних форм, що протистояти їм необхідно і на особистому рівні. Улітку цього року в українському перекладі вийшла книга Пітера Померанцева «Це не пропаганда. Подорож на війну проти реальності», в який і йдеться про ці нові форми. Автор – британський журналіст, письменник, син радянського дисидента Ігоря Померанцева. Мабуть, саме останній факт із його біографії пояснює, чому автор настільки добре знайомий із радянською системою тотальної пропаганди. Але події, люди, явища, які описує Померанцев, стосуються не лише Радянського Союзу.
Інформацію як зброю масового ураження використовують досі по всьому світу. Померанцев запрошує у навколосвітню мандрівку, де велика дослідницька робота автора та історії журналістів, правозахисників, політиків показують поширення витончених маніпуляцій поза звичним протистоянням Росія-США-Росія. З книги ви дізнаєтесь, як нові медіа використовує ІДІЛ, чому диктаторські режими із Південної Азії окрім армії військових інвестують в армії ботів, якою була роль Твіттера у мексиканських протестах.
Світ стає глобальним, а тому поширення пропаганди, маніпуляцій та фейків вже також немає кордонів.
Ділимось важливими тезами та цитатами із книги.
Небезпека нових медіа
Армії ботів не просто керують передвиборчими кампаніями, вони створюють ілюзію громадської думки, якій людина як індивід схильна довіряти, навіть якщо факти чи здоровий глузд схиляють до протилежного. Проблема боротьби із пропагандою у 21 столітті у тому, що нам все важче ідентифікувати «замовників» поширення інформаційних вірусів, які потім перетворюються у ту саму «громадську думку».
«Раніше була своєрідна передбачуваність: вони могли вас вбити або втекти з міста, сконтактуватися з адвокатом, написати правозахисним групам, узяти до рук зброю. Ви знали, хто агенти, хто за вами приходив і чому. У всьому цьому була певна звичність. А тепер? Ви не могли побачити ворога. Ви не могли сказати, кому саме доводиться протистояти. Вони були анонімні, всюди і ніде. Як боротися з онлайн-натовпом? Ви ж навіть не могли сказати, скільки з них є реальними людьми».
Теорії змови як інформаційна політика
Поширення теорій змови вже не просто є підкріпленням певної ідеології. Наприклад, теорію про ідеальну стратегію розвитку СРСР вдало підкріплювала пропаганда про всюдисущих американців, які постійно намагаються зашкодити процвітанню радянського народу. Теорії змови тепер стали самі по собі ідеологією. Вони як нові медіа – не мають кордонів, бо вигідні не тільки тоталітарним країнам: політики різних держав будують свої передвиборчі кампанії на необґрунтованих страхах громадян.
«Ефектом від нагромадження змов є те, що ви, маленька людина, не можете нічого змінити. Адже якщо ви живете у світі, де темні сили контролюють усе, які шанси цей світ направити? У цьому мороці найліпшим виходом стає покластися на сильну руку, яка вестиме вас за собою».
«Політики брехали й раніше, це не новина, новим є те, що вони, видається, козиряють тим, що їм байдуже, чи говорять вони правду чи ні».
У світі більше жертв від війни наративів, а не танків
Нові медіа збирають про нас масиви інформації, яку ми самі про себе не завжди усвідомлюємо. Доступ до цієї інформації та правильно підібрані «повідомлення» – це все, що потрібно, щоб вплинути на нас та змусити зайняти ту чи іншу позицію, для цього навіть не варто починати військові дії. Факти як такі знищуються або підміняються, а ми не завжди вважаємо за доцільне їх шукати.
«Непокоїть насамперед не те, що “вони” знають про мене щось, що я вважав приватним, прихованим. Більше непокоїть те, що “вони” знають про мене щось, що я сам не усвідомлював, що я не той, ким я себе вважав, а просто розсип у масиві даних, яким маніпулює хтось інший».
«Те, чия історія виграє, важливіше за те, чия армія переможе».